В гостях у сонечка, що зветься Ігорко

Важко описати оте піднесення, яке відчуваєш, коли їдеш відвідати дитину, колись важкохвору, не у лікарню, а додому, і знаєш, що зустрінеш її веселою і бадьорою, повною сил. Так само почувалась і я цієї п”ятниці, коли їхала на Радехівщину до Ігорка, нашого торішнього випускника. З Ігорем і його мамою ми познайомилися на творчих заняттях в лікарні під час його лікування після рецидиву, близько двох років тому. Минулого літа Ігор закінчив лікування й повернувся додому, і тепер живе звичайним життям звичайного хлопчика, як і інші його ровесники-односельці. Провідати Ігорчика ми планували давно, але все якось не виходило через вічні щоденні клопоти, аж дотепер, до цієї теплої жовтневої п”ятниці. Додзвонитись до Вузлового (саме там живе хлопчик) і попередити про те, що приїду, не вдалось, тому мій візит став справжнім сюрпризом для Ігоркової мами. Втім, приємним. Самого Ігорчика вдома не було: він сумлінно гриз граніт науки на уроках, але мама швиденько передзвонила до школи, аби хлопчика відправили додому. Ігорко прибіг за кілька хвилин – розпашілий, мокрий, переполоханий: причини, чому треба вертатись додому, йому ніхто не пояснив. Як розказав пізніше, думав, що мама подзвонила, бо народилися кроленята, або зарізали свиню :) пізніше, пересвідчившись, що кролихи так само вагітні, як і були, а свинка така сама ціла і неушкоджена, Ігорко нарешті зайшов до хати – і не було меж його здивуванню і радості. Допоки гостинна пані Леся – мама – готувала нам частунок, Ігорчик весело розказував про своє життя, так щиро і безпосередньо, як тільки він один, мабуть, вміє… Розказував мені про свої шкільні будні, про поїздку влітку в Трускавець, про свою сестричку, і звичайно, про своє господарство, своїх тваринок – найдорожчі скарби. Хто знає Ігорка, зрозуміє мене вповні: Ігорчик цілими годинами з господарським запалом і щирою дитячою любов’ю може розказувати про своїх тваринок, яких у нього цілий двір. Ще у лікарні я наслухана була про його „десять качаточок, одинадцять курчаточок, багато-багато кріликів й іншу живність, тепер мала можливість побачити оце все господарство на власні очі. З яким трепетом і ніжністю обіймав Ігорчик свою курочку, яка перша потрапила йому під ноги- не описати. Здавалося, він ладен був зацілувати її усю, якби не строгий мамин погляд.

Показав мені корову. Корова, втім, не для ніжностей і не для обіймів, а реальна вартість: для Ігорка корова – мірило цінностей. Так, скутер, за його підрахунками, коштує одну корову, велика машина – кільканадцять корів, а літак – мільйон корів :)- І цей мій смайлик зовсім не іронічний, а захоплена Ігорковою дитячою чистотою і неповторністю усмішка :)

Хто знає Ігорка, той напевне пам’ятає, що він мав проблеми зі слухом, і потребував доброго слухового апарата. Як мені здалося, Ігорко набагато краще тепер чує і говорить, говорить багато, переважно реченнями і навіть притишує голос, коли мама просить. Хлопчик має найпростіший слуховий апарат, і навіть раніше носив довше волосся, аби вони прикривало вушка і не було видно апарату, але тепер, за словами мами, Ігорко відмовляється від нього, і мама не змушує сина з ним ходити. Вочевидь, всі вже звикли до Ігоркових особливостей, як і він сам, і не замислюються над придбанням кращого апарата.
Мушу сказати, Ігоркове мовлення зворушує до глибини до душі. Не досить того, що він говорить про найменші дрібниці з несамовитою пристрастю і якимсь захопленим зачудуванням, він ще й доповнює свої розповіді неймовірно зворушливими жестами і мімікою (мабуть, робить це також через свою слухову ваду). От він розказує про те, як захворіли його маленькі кролики і складає руки, наче до молитви, і з сумними очима каже: „Ігорко молився за кроликів”, а потім, проводячи пальчиками по щоках, – імітуючи сльози, каже, що крілики таки померли…
Щира і чиста душа у цього маленького сонечка, незіпсована і сповнена співчуття і любові до всього живого. Сам перетерпів так багато у свої десять років, але залишився таким веселим і відкритим до світу… Нам є чого у тебе повчитись, Ігорку.
 

Майже не забула – Ігор переказував вітання і велике „дякую” усім за подарунки, яких було- хо-хо-хо – цілий міх!!! :)
Ігор направду втішився.

Як усі діти, він любить подарунки і забавки, але дістає їх нечасто, хіба от на дуже великі події. Тому усмішка з його пухкенького личка не сходила, а оченята засвічувалися зірочками, коли він переглядав свої подарунки. Особливо Ігорчику сподобались вітражні фарби (чи не тому, що є можливість намалювати цілу ферму? :)) і набір для виготовлення фоторамочки. Ну, і звичайно, набір юного дослідника, але, мабуть, з дослідами буде допомагати старша сестричка. Так усім буде безпечніше. :)
На прощання за старою нашою традицією ми обмінялися повітряними поцілунчиками (тут мав би бути почервонілий смайлик з опущеними очима...), і поїхала до Львова. Ще трохи помахали одне одному через шибку маршрутки, і наші стежечки розійшлися знову.

Так хочеться, щоб ти завжди був таким бадьорим, радісним, щасливим, а вітер бавився твоїми кучериками, і ти йому всміхався рум’янощоко! Так хочеться, щоб у тебе все було гаразд, Ігорку! Цих слів я йому так і не сказала. Може, не хотіла, аби він згадував „негаразд”, що вже двічі вривався в його життя, а може й просто… Та все одно, думаю, ми зрозуміли одне одного без слів. :)