Нам потрібно диво!

            А далі була зима, сповнена надій, що кістковий мозок Олега запрацює. Весна, з сонечком крізь вікно лікарняної палати, надлишком заліза в крові  та підозрою , що дива не сталось… І ось літо, холодне, дощове, з перепадами тиску і воно ознаменоване трьома великими літерами (вони чомусь завжди великі, і не лише у виписці, а й в наших головах) – ТКМ.

            Всі ці місяці Олег провів у лікарні, його не відпускали додому, йому не можна було гуляти, до нього зрідка приїжджали рідні – тато, бабця з дідом, мамині сестри, а він так і залишається у відділенні. Знаєте, яка мрія у Олега? Вийти на вулицю і поганяти з друзями футбол! Я не знаю, про що має мріяти 10ти річний хлопчик, але точно, не про футбол – бо футбол він має грати щоденно, багато і досхочу!

            Олег дуже скромний, вдумливий і уважний хлопчина – він охоче відвідує всі заходи в лікарні, не пропускає творчі, завжди в усьому приймає участь, дуже терплячий і слухняний – просто не віриться, що хлопчаки бувають такими! Коли має сили – складає Лєго, коли слабкий – бавиться планшетом, коли сили немає зовсім – дивиться телевізор.

            Більше, ніж поганяти в футбол, Олег мріє лише про одне – бути здоровим! І ціна його мрії – 120 000 євро. Їх немає. Немає в нас, в батьків, в держави… А Олег є. Поки що є. І чи буде він завтра, чи буде в нього це завтра, зале жить сьогодні від нас!