Історія нашої Лєри

А все почалось тоді, коли дівчинці було п’ять . Лікарня, складне лікування – і за рік хвороба відступила. Та через шість років – рецидив, і Лєра знову повернулася в онковідділення. Тоді поряд з дівчинкою про рак ніхто не говорив навіть пошепки, щоб не налякати. Але вона самостійно дізналася, від чого ж насправді її лікують і одразу заборонила усім говорити неправду про її стан. І ця чесність і спільне розуміння того, що відбувається і що треба робити, дали їй та її рідним поштовх до боротьби. На всі операції Лєра йшла з усмішкою, бо вважала, що це є єдиним способом подолати недугу, яка заважала їй повернутися на навчання у школу і до друзів. І вона знову перемогла. Гадаєте, після цього Лєра стала сидіти вдома і берегтися? А ось і ні! Із загіпсованою ногою Валерія бігала до школи. Бо там звісно веселіше вчитися серед друзів, аніж на індивідуальному самій вдома.

Та рак не відступав, і в 16 років хвороба знову повернулася. Єдиним способом врятувати їй життя була ампутація ноги. І ця маленька тендітна дівчинка без вагань вирішила «так, я згідна, але за умови, що у мене буде суперкрутий протез, на якому я зможу бігати». Назад додому із столичної клініки Лєра їхала із протезом. І у неї була важлива мета – за тиждень навчитися швидко ходити, і так вправно, аби ніхто не дізнався, що вона не має ніжки. І їй це вдалося. Про цю маленьку таємницю знали лише найближчі. Протез Лєрі не заважав їздити в гори, активно проводити свій час і навіть вибрати найкрасивішу сукню, в якій вона пішла на випускний, де як і всі підлітки танцювала і відривалася. А пізніше вступила в університет і мріяла відкрити притулок для тварин.

Але раку не сподобалося таке відверте ігнорування. Він вкотре хотів прикувати Лєру до ліжка черговим рецидивом. Лікарі лише назвали час - 3 місяці і відпустили додому. Але сидіти вдома, плакати, і чекати коли все закінчиться - це не про Валерію і її родину. Чергова надскладна хімія, яка не давала жодних гарантій, і тим не менше – гарне лікування і позитивне ставлення Лєри продовжило її життя на ще 1,5 роки. Між хіміотерпіями дівчинка шукала дешеві авіаквитки, а потім і з подругами летіла в Італію, Бельгію, Польщу. Мама Валерії погоджувалася на все, відпускала доньку, бо розуміла, що зупинитися бодай на мить не можна, як тільки вони дадуть слабинку – хвороба здолає. І хоча жінка дуже боялася і переживала, але чуючи щасливий голос доньки, яка дзвонила із Венеції чи з концерту улюбленої групи в Парижі, розуміла – ось це і є найкращі ліки, це найкращий спосіб разом із медикаментами продовжити її життя.

13 років боротьби, 29 операцій, незліченна кількість хіміотерапій, маніпуляцій і процедур – і це все пройшла маленька тендітна і дуже бойова дівчинка Валерія, яка б напевно нині точно сказала - попри все з раком можна жити і здійснювати мрії, звісно, якщо буде хороша підтримка і хороший догляд. Адже 13 років подорожей, перші закоханості, драйв і здійснення дитячих і підліткових мрій, і все це трапилося завдяки злагодженій команді з родини, друзів, лікарів, команди фонду і сотень благодійників.

Лєри не стало, а з нею і якоїсь частинки в наших серцях. Але ми точно знаємо, що навіть тоді, коли медицина каже «вашу хворобу вилікувати неможливо», - це не означає, що час ставити крапку. І цьому нас навчила Валерія. 

І нині, в день паліативної допомоги ми хочемо, щоб про історію Лєри дізналося якомога більше людей. І щоб хтось, хто зараз у відчаї, зміг надихнувшись її історією здійснити свою мрію, попри всі вироки і висновки.

Адже паліатив – це в першу чергу про життя.